Маю свій оригінальний і дієвий підхід до вивчення літератури:

1. Твори читаються не лише вчителем, а й учнями.

2. Вчимось читати твір я к і с н о, а не кількісно.

3. Учні у співпраці з вчителем складають з окремих пазлів твору цілу картинку, додаючи від себе відсутні фрагменти.

4. Як детективи ми шукаємо відповіді на питання, які вчимось ставити твору самостійно, а не беремо готовими.

5. Повноцінне вивчення художніх текстів досягається п о с т у п о в о, тому с п о ч а т к у заохочую учнів до вільного вираження їхнього суб’єктивного ставлення до твору. Важливо не так те, якими розумними й адекватними є думки про твір, як те, що учні висловлюють саме свої думки і уявлення. Це дозволяє, по-перше, позбутись страху перед самовиразом, «розв’язує язик», а по-друге, розвиває фантазію, уяву: на цьому етапі не так важливо розуміння речей такими, якими вони, як вміння дитини пере-творювати літературний матеріал на щось інше (розвиток обдарувань і початок творчості).

6. Ми вивчаємо літературу не саму по собі, а для нашого життя – наприклад, вчимось спочатку в художньому творі, а потім в житті розпізнавати різних персонажів, ситуації, які вони створюють, різні способи жити…

7. Під час занять використовую певний алгоритм для здобуття учнями конкретних навичок («усвідомлення способу виконання дії»).

Вас не «зачепила» така «простота»?

Ви вважаєте, що «сучасний» вчитель – це той, хто володіє сучасними модними й ефективними методиками?

Яка країна більш заможна, більш розвинена – Україна чи Китай?

А Ви знаєте, що для китайських педагогів книжки геніального українського вчителя Сухомлинського є настільними? А у нас його книжки викидають на смітник…

А у них переконливо показано, що вчитель – це не лише метод й «педунівер», а й поклик бути вчителем, його особистість, зацікавлення, здатність до мислення, пізнання й розуміння навколишнього світу, творчість…

«ВИХОВУЮТЬ не програми, не підручник, НЕ МЕТОДИ, А ОСОБИСТІСТЬ ВЧИТЕЛЯ…

Без ВИХОВАННЯ У УЧНІВ БАЖАННЯ ЗНАТИ, без палкого прагнення кожного з них стати по-справжньому освіченою людиною, без переживання честі й гідності людини, володаря інтелектуальних багатств, БУДЬ-ЯКА МЕТОДИКА навчання стає мертвою схемою.

Жодними словами, повчаннями не пробудиш у вихованців спраги до знань, якщо цієї спраги нема…» (Сухомлинський).

Хто у Вашій школі

пробуджує у учнів

бажання знати і мислити?

«У своєму вихователі діти повинні бачити безмежну відданість розумовому життю, науці. ДІТЕЙ ПІДКОРЮЄ ЗАКОХАНІСТЬ ВЧИТЕЛЯ У ЗНАННЯ. Якщо ви хочете бути шановним, будьте провідником дітей на стежці подиву, захоплення перед істиною, яку ви відкриваєте СПІЛЬНО з дітьми, а дітям здається, що відкривачі – вони, а ви лише їхній помічник.

Педагог виховує передусім своєю думкою, своїм мисленням. І педагогічна діяльність – це в першу чергу праця думки, спрямована до того, щоб одухотворити вихованців бажанням знати, думати, мати правильні погляди на навколишній світ. Справжній вихователь той, хто йде до вихованців зі своїми яскравими думками, ідеями, переконаннями. Мова йде про духовну потребу вчителя виражати себе як особистість, розкривати свій внутрішній світ перед людьми. Ваші зустрічі з учнями – не переказ прочитаних книжок. Ви приходите до підлітків з власними роздумами, звертаючись до них як до однодумців, як рівних собі» (Сухомлинський).

«Але що таке безграмотність орфографічна порівняно з душевною безграмотністю! Не відчути чудового гумору! Не відгукнутись душею на красу! Всі словесні феєрверки автора виявились марними. Вона навіть не помітила їх. Дівчина здалась мені монстром, і я згадав, що саме так – тупо, без жодної усмішки – читав того ж Гоголя один пацієнт Харківської психіатричної клініки.

Дівчина закінчила школу та УСПІШНО НАВЧАЛАСЬ У ПЕДАГОГІЧНОМУ ВИШІ.

Н