З моменту початку великої війни минув майже рік, і волею-неволею озираєшся на той шлях який було пройдено, згадуєш, переживаєш все знову, і знову, і знову…Початок війни мене застав вдома. 24 лютого, я дуже погано спав і прокинувся десь близько о 5 ранку… 24/02… 04:31… В країну вже зайшли роzійські війська, але Ірпінь ще спав, але спати йому залишалося недовго. Припускаю, що об 05:30 прокинулися всі — почалася Історія, для нас почалася війна.Так вже сталося, що я голова правління ОСББ в своєму будинку, а тому люди почали телефонувати мені, запитувати, просити поради. Ну, що я міг зробити, що я міг порадити? Напередодні зі всіх прасок нас запевняли, що вторгнення малоймовірно, а ще запрошували на шашлики…Люди почали виїздити з міста. Знаєте, кожен сам обирає свій шлях в такі моменти. Хтось рятує себе, а хтось рятує інших. Ні тих, ні інших, в такі часи, не можна засуджувати. Але я обрав свій шлях і свою долю — я почав рятувати людей. Я почав допомагати з евакуацією людей поки ще з прифронтового міста, бо було розуміння і усвідомлення, що Гостомель, біля якого в той момент точилися бої, близько і цілком ймовірно, що на шляху до Києва руzня спробує пробиватися через Ірпінь.Разом з депутатом Ірпінської міської ради, Тарасом В’язовченко, ми почали вивозити людей — з Ірпеня, з Бучі… В той момент для нас припинили існувати такі поняття як “свої” та “чужі” люди. Чужими стали лише і виключно — роzіяне. Було багато випадків коли потрапляли під обстріли чи доводилося тікати від окупантів. Всього й не згадати. Але саме в тоді бронежилет та каска замінили мені куртку та шапку. Вони завжди були зі мною і на мені. А ще, я активно порушував правила дорожнього руху, бо їздив за кермом не пристебнутим. Хай простять мене поліцейські, але у випадку чого, виплигувати з автівки значно зручніше коли ти не пристебнутий — такі були реалії.А ночував я в своєму будинку. Станом на 5 березня в ньому залишилося 7 людей. В той день, як і в попередні дні, я евакуював людей, а десь об 15-й годині, коли був в районі Романівського моста, зателефонував сусід, щоб повідомити, що в будинок влучив снаряд. Мій будинок почав горіти. На превелике щастя люди, які залишалися в будинку, не постраждали, врятувалися. Вони швидко зібралися і покинули його, пішли жити до сусідів. А мій будинок згорів.Чи припинив я після цього допомагати людям? Ні. Але залишатися в місті ставало все небезпечніше і небезпечніше. Знаєте, я не настільки герой щоб свідомо займатися самогубством і залишатися в місті в яке вже входили роzіяне. Було прийнято рішення і ми також евакуювалися. Повернулися ми в Ірпінь вже після його звільнення.18 березня, ми не сидимо на місці, ми починаємо збирати гроші на автівку для наших хлопців, для наших захисників, для тих хто зі зброєю в руках боронить Ірпінь та Київ.23 березня… несподівано, але треба — годинники з компасами та рюкзаки. Передаємо хлопцям.28 березня, гроші зібрано, автівку придбано, відремонтовано і передано нашим захисникам.3 квітня до хлопців їде iphone з якого керуватимуть “пташкою”. Також передаємо дизпаливо, тактичне взуття, термобілизну, і по дрібничках — наколінники, ліхтарики, футболки, шкарпетки тощо.10 квітня, підгодовуємо нашу біологічну зброю і передаємо до селищ Бучанського району 9 тонн комбікормів.12 квітня, ще одна “пташка” нашим хлопцям.16 квітня приймаємо участь у прибиранні і готуємо Покровську церкву до Вербної неділі.20 квітня… не забуду ніколи. В квітні весь світ здригнувся побачивши Бучу. І я побачив. Ми почали допомагати в морзі. Ми були там до кінця. Я вперше відчув на дотик запах смерті. Буча… Що було в той час найважчим? Все. Це був іспит для кожного з нас і ми його склали.Травень… знову автівка, знову одяг, знову гуманітарна допомога, знову плівка для тимчасового накриття дахів частково зруйнованих будинків у Романівці, знову морг, знову дизельне пальне, знову… Знаєте, зараз вже всього й не згадати, що відбувалося тоді, у травні, червні, влітку…